РУДІ ЧАКЛУНИ

Володимир Андріян

Того разу полювали на липниківських дачах. Я любив туди їздити — лови без особливих трофеїв, але якісь родинні, домашні, у тісній компанії давніх друзів і знайомих. А місця вивчені, як кишені штанів на щодень. Знаєш кожен пагорбок, струмочок, копичку. В лісках, що темніють ярами, можеш іти з заплющеними очима найсокровеннішими стежками старих лисів. Влітку все тут стає загадковим, тіні й сонячні плями ховають знані з позаторік соснові пні та звалені буревіями вільхи. Вгорі, у верховітті й над ним, перемовляються жалісливими голосами, вдаючи нещасних пташенят, жовтоокі хижі шуліки. А пізньої безликої пори все це зникає і забувається. І в чагарнику з одного пагорба на іншому видно кволих синичок і чути таємні, як здається сойці, доноси її на тутешніх аборигенів. «Ну, й шнурок», — несхвально прохрипить у бік ябеди крук, що століттями вдало приховує свою мудрість, а тому й довго живе.

Нині саме така журна пора. Трапляються дні, коли щось минуло, когось нема, шукаєш — а воно загублене. Тільки мало хто з мисливців про це знає. У них — сезон. Радісні клопоти, щаслива втома, товариство, що стоячи обідає, рачки курить і на бігу п'є ставкову воду. П'ють, щоправда, й горілку, але наприкінці ловів, коли є про що побалакати, тиснуть руки «королям полювання», виголошують дідівські забобони об тім, щоб ворогам очі повилазили, а якогось нікчему качка копнула.

«Гетьманська» зігріла кров, зі старих скинула по десять літ, і товариство одностайно вирішило наостанок «взяти» шматок ріллі біля сільської дороги й чималу ділянку стерні, помережану вибалками.

Косив тут якийсь нехлюй — стерня по коліно, купки прілої соломи, немолочені колоски... Рай для мишей. Заєць тут, звичайно, міг би лягти, якби трохи сумирнішим був цей мишарій. Гризуни пересвистуються, скачуть попід ногами, місцями зчиняють справжній шарварок. Чи нірна братія радіє рідкісній цієї пори сонячній днині, чи ще з якої поважної причини, але неспокій стоїть повсюдний. Де ж тут вухань ляже на спочинок!

«Лисяча місцина», — повільно снується в голові. Колись давно на Поліссі на медовій стерні — тільки поле рівне, як стіл — такого ж дня підняв я лиса, що грівся на осонні. Підпустив близько. Мабуть, той з ночі добре поласував мишвою, спав солодко й зірвався, коли, як то мовиться, тінь від мушки впала на рудого. Промазати було неможливо, встиг вистрілити з обох стволів і перезарядитися. І знову стріляв. І таки, вочевидь, зачепив, бо лис не дуже й утікав. А потім раптом на чистому місці ніби розтанув. Думав я, шаснув у нору чи на силі зійшов і впав. Та нір тут не було, і взагалі нічого подібного до лиса — живого чи мертвого — навкруг за кілометр не видно.

До смеркання тупцював я тим дивовижним місцем, аж поки не надійшли місцеві мисливці й не забрали до сільського буфету. Там, вечеряючи, повідав я їм про пригоду з лисом, чим викликав іронічні посмішки. З'ясувалося, що в тих краях жив один завзятець, який тримав пару чистопорідних фокстер'єрів. За кілька літ вони виловили й видушили навкруги все лисяче плем'я. Вже й забули, коли востаннє лисів бачили. Кури ходять нестися аж на торфовиська, а одна квочка вивела там курчат. І з жодного перо не впало. «Але ж сам стріляв, — наполягав я. — Чотири рази! Вушка з чорними кутиками, хвіст із сивиною...».

Хлопці сміялися. А один показав у куток, де смалив люльку невеличкий дідок. «Он у нього вуса з сивиною. Ти у полі часом не з ним бачився?»

Регіт. А дід незворушно пихкає люлькою. Обличчя й справді лисяче — губи витягнуті, зрізаний лоб, вузькі очі в зморшках.

...Темної ночі стояв я на узбіччі дороги й чекав на брестський експрес. Часом здавалося, що темрява ця стоїть одвічно, що я давно зробився зіркою, яка кружляє разом і небесним зводом. Аж раптом за спиною хруснули камінці на узбіччі, а ще за мить поруч висвітились люлькою витягнуті губи й маленькі очиці в зморшках. Я чомусь навіть не здивувався, а дідок завів, ніби й досі сидимо у прокуреному сільському буфеті.

— Ти не гнівайся на них, синку. Хлопці не хотіли з тебе кепкувати. Просто їм смішно: як це так — є лис, а кури цілі. На їхніх хуторах такого не буває. Але не сумнівайся: ти бачив лиса, й сивина в нього була, і щез він, як вода у воді. Не розпачай, ти ще побачиш його на своєму віку.

Цієї миті в долині спалахнули вогні експреса. Я хотів щось сказати дідкові, подякувати за солідарність, але боявся, що нас не помітять із автобуса, й замахав руками.

До експреса я увійшов сам, старий не сідав. Гримнули двері.

— Мисливцю, а чому ж ви пса лишили? — спитав водій.

— Я не мав і не маю собаки, — відповів я.

— А той, що біля вас світив очима?

— То місцевий дідусь курив люльку.

— Але я бачив два вогники. І потім: де ж він подівся? Серед ночі, в глушині. Пішов на досвітки? — Водій засміявся. Він радів, мабуть, що в салоні, де пасажири сплять, є одна душа, з якою можна поговорити.

...Ми підходили до потічка. На пагорбі за ним виднілися білі дачні будиночки. Спогад із давніх часів навіяв якусь наркотичну дрімоту. Я ще їхав у нічному експресі й говорив з водієм про діда, який світив — ха! — двома люльками, а потім щез на сухих болотах. Аж раптом попереду свічею зірвався над стернею великий лис. Він підпустив нас так близько, що я чув його запах, бачив очі. Такий не може втекти. У моєму ТОЗі п'ять набоїв з «нульовкою».

Коли прогримів п'ятий постріл і сопілкою свиснула гільза, що впала у траву праворуч, я ще бачив лиса. Він повільно біг до куртинки чагарників. Бік його часом зблискував на сонці — так світиться в променях кров. Я добіг до того місця, де звір зупинився востаннє, але не знайшов жодної ознаки кровотечі. «Але ж це неможливо, — хапаючи ротом повітря, переконував себе. — Я ж сорок літ полюю, спокійної днини...».

Надійшли товариші.

— Ви що, з оточення виходили? — засміявся Юрко. Йому тридцять літ, він любить читати книжки про військові операції. Минулої неділі назвав наше перевтомлене походом по ріллі товариство «зграєю полонених румунів». Десь вичитав, що румуни під час останньої війни більше нагадували нужденних мужиків, ніж солдатів.

— Взяли відразу двох? — запитує Михайло. Він — молодий мисливець, навернутий у віру особисто мною. І тому я навіть ображаюсь на дурнувате запитання. Підійшли Орест, Богдан, Євстахійович. Сміються, тицяють пальцями навсібіч.

Повечеряли з Юрком самі. Решта поїхали до міста, а ми залишились ще й на недільний ранок. Десь близько восьмої згасло світло, і Юрко пішов до свого будиночка вкладатися на ночівлю. Я ще з годину потерся об гарячу грубку й собі вмостився на дивані.

Ніколи не лягав так рано й довго не міг заснути. «Ну чого це я залишився на ніч? Був би зараз у місті, сидів у фотелі, дивився б свій «Панасонік», а тут лежи в темряві та приймай муки безсоння», — думалося мені. Взагалі, я давно зауважив, що надходить час і прокидається в тобі печерна людина: щось робиш таке, ніби двісті років тому обіцяв комусь зробити, бути багато років тому десь у певному місці. Але ж ти тоді не жив і не міг брати на себе якісь зобов'язання! Це, мабуть, твої пращури колись зламали своє слово, порушили обітницю, не виконали обіцянки. А тебе ніби знічев'я мучить сумління, кудись ти летиш, чогось прагнеш. І все це всупереч здоровому глузду. Ти видаєшся диваком — іншим і собі самому, втрачаєш здатність аналізувати. А все через те, що твій кревний пообіцяв у козацькі часи панянці лисячий кожушок, але не повернувся з-під Хотина. І ось через це ми — я, батько, дід, прадід і всі мої предки по чоловічій лінії — маємо на думці здобути рудих звірів і передати назад, у зотлілу далину, той кожушок. Аби не втратити лицарського звання та не зажити слави пустобреха.

Лисів, зрозуміло, я приплів так, для прикладу, бо надто свіжа моя сьогоднішня пригода.

— Це трохи не так, — раптом чується від дверей, — але щось у цьому є. Є порушене слово честі, і є столітнє віроломство. Є старі родові борги...

«Хто це говорить?» — запитую подумки. — Юрко пішов, а двері зачинені».

— Ти що, не впізнав?

І в пітьмі засвітилися одноока люлька й маленькі очиці в зморшках. Господи, як же давно я бачив це обличчя! Ще колись у юності.

— Не дивуйся, — каже дідок. — Я ж тобі обіцяв, що побачиш того звіра з Полісся. Сьогодні ти його й побачив. Але я маю перед тобою борги. І мушу повернути. Там, у яру за місточком візьмеш своїх лисів. Їх двоє, а третій мишкує зараз на стерні, з південного боку. Хай погуляє, він молодий. А вранці візьмеш і його.

«Яка дурна примара, — думав я, встаючи з дивана та взуваючи чоботи. — Треба зміряти температуру — чи не захворів».

Але градусника не шукав, а вдягся, вийшов, помилувався місяцем і пішов у нічну імлу. Ось блакитна озимина, на якій пасеться заєць. Вдень ми тут усе обнишпорили. І де він, такий гарний, узявся? Я потягся до лівого плеча, але рушниці на ньому не було. «Стривай, а як же візьму тих двох лисів у яру за місточком? Не голими ж руками?!» Але не зупинився, не повернувся додому по зброю, а спустився крутою, зарослою ліщиною стежкою у вузьку долину, якою плинув потік, і рушив до місточка. За мною бігли тіні, вузькі й широкі. Вони, певне, грілися. Втомлювались, хукали й рушали знову.

А ось і місток. На ньому сидить величезний лис і дивиться на мене. Він хитнув головою, і сині каганці його очей охопило веселкове полум'я. Прокинувся вітерець, покружляв під сосною, смикнув на місточку за струну. Щось зітхнуло на тім боці й озвалося далеким скавулінням. Воно долинало з хащі в яру. І я пішов на нього, розсовуючи колюче гілля.

Раптом усе стихло, і я побачив у гущині звіря, що смикнулося й завмерло.

Лис втрапив у дротяне сильце, яке смертельно стисло йому горлянку. Я витяг його з петлі й пішов шукати другого. Він сидів у капкані біля глиняного урвища, подовбаного норами. Лис був старий, давно знесилений, і, здається, зрадів, коли я взяв до рук грабову палицю.

Коли я повернувся додому, стояла глуха ніч. Місяць почав шукати затишку в хмарах, а потім і взагалі зайшов. Я деякий час постояв перед дверима, поклав під вікном лисів і пішов спати. Уже під ранок несподівано зрозумів, що чаклун мав би віддати мені двох лисів — того, з Полісся, і сьогоднішнього. А чому він сказав, що вранці треба взяти й третього?

— Трьох і треба. Двох я винен тобі, а одного — Івану, твоєму прадідові. Він колись застав мене сонного в степу над Дніпром...

«То це я по тобі стріляв?»

Люлька в кутку гойднулась донизу.

«А чого це припекло тобі повертати борги?».

Залягла мертва тиша. Мені здалося, що чаклуна вже нема в хаті, аж тут долетіло ледь чутно:

— Можемо не встигнути поквитатися.

Я щось розпитував об тім, що нам завадить це зробити пізніше: його, моя смерть, чи може те, що в моїй родині немає мисливців, чи його лисячий рід переведеться? Дарма.

Вранці під вікном почулися захоплені вигуки.

— Де ви взяли аж двох таких красенів? — кричав Юрко в шибу.

— Яких красенів? — підвівся я на дивані.

— А оцих!

І він підняв двох лисів.

«Значить, це не сон», — защеміло в грудях.

Ми поснідали й зібралися з рушницями в поле. Коли дійшли до стерні, я вказав товаришеві на південний схил пагорба.

— Іди туди. Там мусить спати молодий ситий лис. Після доброго мишкування вони часом на місці залягають спати.

За чверть години з того боку почувся одинокий постріл. Так не мажуть. Я знав, що повернуто борг моєму прадідові Івану.