ШЛЯХ ДО ФУДЗІ

Йван Ліко

Тихо, тихо повзи, равлику...

Від редакції.

Сучасна україномовна фантастика сьогодні тільки-тільки стає на ноги — становище її нагадує зведення на старому фундаменті нового будинку, де могутній фундамент аж ніяк не означає апріорі високоякісної архітектури в цілому. «Вічні» питання «хто винен?» та «що робити?» турбують всіх небайдужих до подальшої її долі. І кожен відповідає на ці питання по-своєму.

До нашої редакції надійшла стаття, яка, на нашу думку, є досить показовою. Внутрішня полеміка, представлена тут, віддзеркалює образ думок певних кіл, причетних до української фантастики. Ми намагаємося представляти весь спектр поглядів на фантастику, і тому друкуємо цю статтю — саме як приклад того, що погляди на сучасний літературний процес (точніше, на ледь не повну його відсутність) бувають різні. Зокрема, й такі, як в пана Йвана Лика.

Можливо, в дечому він і має рацію?..

1.

Стоїть гора високая, а під горою, як годиться, гай. Зрозуміло, зелений, зрозуміло, тихесенький — такий собі рай. Наш спільний рай — Едем Української Літератури. Для когось занадто зелений — і тихесенький занадто, але для нас — якраз те, що треба. І затишно, і прохолодно, і файно, і... Да що там, чи ми не знаємо, де живемо?

Тож, гай. А за гаєм, як вже з`ясовано, — гора. Гора Фантастики. Височенна така, Евереста-Джомолунгми заввишки. І на тій горі...

«Стій, стій!» — зупинять мене голоси з лісу, з самої гущини. Яка така гора? Як то височить?! Це ми височимо, ми — гарнесенькі та чудернастенькі, а це — тьфу, не гора! Звичайна яма. Яма — й амінь!

Згоден. Амінь. Яма. Тільки не звичайна, а божа — Фудзі-яма. Гора Богів — Богів Фантастики.

Тихо, тихо повзи, равлику...

Не бували там, на тій горі? Бували, природно. Всі бували, з самого дитинства. Бували, щоб поспілкуватися з Ними, безсмертними. З Верном та Веллсом, з Хайнлайном та Шеклі, з Бердником та Єфремовим. І вже не має значення, коли і де жили вони, якою мовою...

І знову — «Стій!» Навіть: «Стій, мацапуро клятий!!!» — чую голоси з самих зелених надрів, з-під коренів папори. Як то «не має значення», запроданцю?! Мова — це!.. Це, це, це... Це!!!

Гей, гей, колеги! Облиште поки що цю муху цеце. Сам, як то кажуть, у курсі, вмію Кочергу від кочерги відрізнити, і Сковороду від сковороди. Подивіться спочатку наліво, направо подивіться, там теж хтось живе. Ось поряд — тайга зелена з ведмедями, де оселилися колеги наші російські. А он там, за калюжею синьою — прерія жовта, де на мустангах брати-американи за мрією своєю американською ганяють. І для кожного, хоч росіянина, хоч американа, хоч зулуса, — своя мова дорожча за райські труби-арфи. Чи не так? Але на Фудзі, серед богів, це вже не важливо. Гомер лишиться Гомером, навіть коли забудуть давньогрецьку. А пану Верну його французська не завадила попасти просто до нас — завдяки пані Вовчок. Все за Арістоклом на прізвисько Платон — Ідея понад Матерією. Того, хто вже на Фудзі, почують всі — як і буває з богами. І чи не мрія кожного — дістатись туди, щоб слово його (наше Слово!) пішло відлунням від Чілі до Аляски? Чи не славить той же пан Верн — хоч в українському перекладі, хоч на суахілі — прекрасну Францію? Так чом не ступити на Фудзі, не звернутися до світу? Що може бути простіше? Єдина перепустка туди — книжки, наші книжки, книжки, гідні богів, — богів Фантастики... Так уперед — як той легендарний равлик Стругацьких? Уперед! Гурра! Гурра... Гурра?

Щось не так?

Quousque tandem abutere, Catilna... Дурна справа задавати риторичні питання.

Не на горі ми, не на Фудзі. Не чують Слово наше. Чому? Хто винен? І чи почують взагалі?

Щодо останнього кажу відразу — провокаційні питання відкидаю. Почують! Інакше всім нам нічого робити в нашому гайку — тільки й лишилося перегукуватися карпатськими чугайстрами. Почують — як почули колись Вінниченка та Бердника. Але...

Але!

2.

Щоб розібратися з усілякими «але», нам для початку потрібно що? Зрозуміло, буфет! Ні, не взагалі, не тому, що без ста грамів... Навпаки, колеги, зовсім навпаки! Є таке армійське прислів`я: правду казати — чи одразу до буфету? Так що будьте напоготові. Буду попереджати перед тим, як різати її бідну — правду.

Так яке ж у нас найважливіше «але»? Питання — теж зі списку риторичних, з тих, що Quousque tandem... Давно вже гай наш не стільки гай, скільки резервація. Були українські письменники — стали щось на зразок бідолашних сіу. Наслідки цього... Йой, не треба про таке, і без того кепсько. Де книжки? Де видавці? Де читачі? Де...

І над всіми ціми «де» сяйвом полярним вічне, але таке актуальне: «ХТО ВИНЕН?» Навіть наступне, таке ж традиційне питання: «Що робити?», на цьому тлі якось втрачається.

ХТО ВИНЕН? Де ті вороги, через сім домовин їх з присвітом на осиковий кілок?!

(Запрошую, колеги, до буфету! До буфету!..)

Відповіді «комуняки» та «москалики-москалюги» відкидаю одразу. Це — для дитячого садка, де набираються ума-розуму майбутні громадяни нашої суверенної та соборної. Вони повірять, а от ми, ті, що пам`ять поки не втратили...

Не треба статистики, тільки подивіться на власну книжкову полицю, де стоять знайомі з дитинства видання. Так-так, видання Мовою — тих, комуністично-москальких часів. Візьміть книжки, відкрийте. Наклади які? Автори? Якість? Передивилися?

Якщо ж передивилися... Питання будуть — чи всі вже в буфеті?

Себто — САМІ ВИННІ!

(До буфету!!!)

Самі — і не так важливо, хто з нас конкретно. Уряд з парламентом, які роками душать-нищать рідне книговидавництво та вже знищили книжкову торгівлю (про нові ціни на патенти чули? Гудбай, лотки книжкові!). Чи ми, що стройними рядами та дружними співами всю цю «децивілізацію» підтримуємо. Винні! Так що СКАРЖИТИСЯ ПІЗНО! Та й нікому.

Не подобається відповідь? Що ж, для тих, хто ще не в буфеті, відповідь номер два.

Сталася колись така історія. Одного разу сіли брати-фантасти в кафе, щоб поснідати. Всім компот принесли, а одному — ні. Він з образою: «Де компот?!» А колеги йому хором: «Писати краще треба!»

ПИСАТИ КРАЩЕ ТРЕБА!

Ось вам дві можливі відповіді, одна гарна, друга — ще краща. Як Скілла з Харибдою. Що лишається робити, таке почувши? Природно, до буфету тікати!

Як засядем, браття, коло чари,

Як засядем, браття, при меду -

То хай їдуть турки і татари,

А я собі й вусом не веду!

А тим, хто втримався, до чарки не побіг, пропоную лишити питання «Хто винен?», як непродуктивне, та й зайнятися...

Що, не час ще? А й справді, не час. Дві відповіді маємо. Де ж третя, головна, наша національно-ментальна?

Яка саме? Ви що, старої байки не пам`ятаєте? Один українець — партизан, двоє — загін партизанський, а троє... Пригадали? Саме так, партизанський загін зі зрадником.

ЗРАДНИКИ! Ось воно!

3.

Ось, нарешті...

Яка українська душа не здригнеться ментально при цьому слові. ЗРАДНИКИ... Вічний національний жупел, без якого нам і сало не солодке. Все вони, вони, кляті!.. Продали — і Неньку продали, і Карпати по самий Дон продали, і полонини з отарами, і Дніпрогес з турбінами. Ось чому «ніжки Буша» дешевші та смачніші колгоспно-радгоспних! Ось чому в нас, щирих українців, своєї фантастики майже що нема!

ЗРАДНИКИ!!!

Дивіться на них, на розпроданців-запроданців, що пишуть свою так звану «хвантастику» москальскою говіркою, забувши заповіти великого Тараса...

...Йой! Щось не те утнув. Адже Тарас більшість своїх творів писав, страшно повторити, теж не Мовою, а...

Тож, забувши заповіти Квітки-Основ`я... Тю, знов не так. Це тільки в хрестоматіях шкільних той шляхтич Квітковський, що нашим Квіткою обернувся, пише лише квітучою та щирою. А от вже «Пан Халявський»...

Ну, все одно: «...забувши». Усе забувши, геть усе, москальскою говіркою пишуть, «водкою» замість горілки запивають, та ще й веселі з того! Дивіться, люде добрі, на них, псевдоукраїнських псевдофантастів-хвантастів. Дивіться, повітря у легені набирайте, та гучним хором, разом:

Ганьба!!!

Полегшало? Якщо ні, то повторимо. Знов повітря набирайте...

Ганьба-а-а-а! До гілляки! ГАНЬБА-А-А-А-А!!!

Полегшало нарешті? Ну, тоді до справи.

##############

Приклад наших російськомовних колег-фантастів цікавий тим, що їм довелося пройти шлях, на початку якого ми тільки стоїмо. Пригадайте! Десять років тому фантастам в Росії (а в нас і поготів) друкуватися було ніде. Ну, зовсім! Ринок закидало ерзац-перекладами кращіх і не зовсім англомовних авторів, видавництва відверто вважали — та вголос казали — що російської фантастики «вже нема». І кращим досягненням вважалися невеликі самопальні книженції, надруковані за методикою ще нашого Івана Федоровича — того, якого москалі чомусь кличуть «Фёдоровым».

Тож, десять років тому. Чи змінилося з того часу відношення до фантастики з боку влади? Офіційних «Союзів письменників»? «Великої» преси?

Можна не відповідати. Quousque tandem ... Дурна-таки справа — риторичні питання.

Але з іншого боку... Навіть якщо дивитися тільких на них, зрадників, російськомовних українських фантастів-хвантастів... Нема бажання дивитися? Гонор національний не дає? Та подивіться, подивіться, не час нам ще, щирим, кирпу драти!

Тож, українські російськомовні...

...Три десятки авторів (насправді трішки більше), в яких регулярно виходять книжки (одна-дві на рік, а то й більше). Саме КНИЖКИ — не куці оповідання в місцевих газетах. Середній наклад — 8-15 тисяч. На рік загалом це виходить... Тридцять на одну-дві, та ще на вісім-п`ятнадцять...

Підрахуйте самі, мене щось завидки беруть. А які наклади в Головачова. О-хо-хо!..

Дяченки, Олді та той же Головачов давно вже класики... так-так, на жаль, не нашої — російської фантастики.

Та ще додайте до цього славетний російський Фендом — неформальну профспілку, яка не має меж — ані географічних, ані якихось інших. Та ще конвенти, та ще дівчатка на конвентах...

Йой, я теж хочу!

А найбільш сумно (для нас, не для них, зрадників), що досягли вони цього САМІ, без будь-якої сторонньої допомоги. Взяли — й досягли, і тепер весело їм, йой, весело! Галушки золоті їдять, на нас, сірих, національно свідомих, не дивляться. Та й чого дивитися? Ми поки що річ у собі. Чи є ми, чи нема нас...

Так що? Знов-таки повертаємося до страшного:

ПИСАТИ КРАЩЕ ТРЕБА!

Треба, зрозуміло. Але не тільки це. А що ще? Та вперед подивитися, якщо ми й справді рушити з місця бажаємо.

4.

Ну що? Як писав колись Валентин Пікуль, уперед, дорогі друзі? У Майбутнє, світле Майбутнє української фантастики? Нумо, пісню бойову!..

Гей, ви хлопці січовії, раз-два-три!

Вже вороже серце мліє, раз, два, три!

Не час ще, кажете? А й справді.Треба як слід озирнутися, подивитися. Дивилися вже? Та не зовсім. Одна справа — фільозофія національна, зовсім інша — бойовий запас. Лютого ненавису до ворогів (та до зрадніків! до зрадників!) в нас вистачить, а всього іншого?

Тож, що ми маємо? З чого починати будемо?

Заходивсь я шукати дані про те, як видавали нас, україномовних фантастів, в останні роки. Ось, накопав дещо. Це вийшло протягом 2002-2003 років:

#######

Савченко Вiктор Васильович: «З того свiту — iнкогнiто». Фантастичний роман-трилер. — К.: Український письменник, 2003.

Брик Олексiй Григорович: «Спадкоємиця мудрих». Hауково-фантастичний роман. — Hiжин: Аспект-Полiграф, 2003.

Павленко Микола: «Viagra для роздуму, або Сповiдь Вершителя». Hауково-фантастична оповiдь. — К.: Прайм-М, 2002.

Дубина Марiя Семенiвна: «Час матрiархату». Фантастичнi поеми. — Д.: Полiграфiст, 2002.

Дубина Марiя Семенiвна: «Перехрестя Всесвiту». Фантастичнi поеми. — Д.: Полiграфiст, 2002.

Дубина Марiя Семенiвна: «Апат». Фантастичнi поеми. — Д.: Полiграфiст, 2002.

Волик Олег Володимирович: «В iнтересах мiстера Ейч Джi». Фантастичнi новели, повiсть. — Д.: Полiграфiст, 2002.

Боривiтер Дан: «Межею болю i ненависти, або Hовi гладiатори». Роман-феєрiя. — Iвано-Франкiвськ, 2002.

Бондаренко П.: «Година чорного причастя». Повiсть. — К.: Смолоскип, 2002.

Бедзик Юрiй Дмитрович: «Любов, Президент i парадигма космосу». Фiлос.-фантаст. роман. — К.: АСТАРТА, 2002.

(Oldnews N 1/2004 (171))

###############

Дані неповні, сам можу додати кілька прикладів, але якщо це лише половина, то все одно — не густо. Та навіть не кількість видань викликає сум. Головне те, чого в списку нема — наклади. Чому? Та тому, що тільки вони зроблять українську фантастику, яка поки що є гобі кількох національно заклопотаних дилетантів, ЛІТЕРАТУРОЮ. На жаль… На жаль, наклади мізерні (бо видавалося все це на спонсорські шеляги), що говорить, відповідно, й про нашу з вами (поки що, поки що!) мізерність. Нас видають «Христа раді», а не тому, щонаші книжки потрібні людям. І не треба казати про усякі тонкі та високі матерії. Література — це читач, читач — це наклад книги та можливість цей наклад продати. Комерційна «межа», якщо хтось не знає, — 7-8 тисяч. Все! Поки ми цього не досягнемо, наша фантастика буде лишатися іграшкою для небагатьох інтелектуалів, а усякі російськомовні (у-у-у-ух!!!) й далі будуть орати наше поле.

7-8 тисяч, колеги. Дайте такі наклади — і в нас буде Література! Просто, як Колумбове яйце-райце.

Можливо це? Рахуйте самі. Щоб легше було, порівняйте хоч… ну, з тими ж москалями. У книгарню, колеги, хапайте першу-ліпшу енциклопедію!

…Не звикли? Чи вже забули, як це робиться? Звикайте та пригадайте, бо перемагає інтелект, а не вміння танцювати гопака та національно скиглити на національний Місяць!..

Тож… Населення Росії? Кількість російськомовних? Населення великих міст (саме там, як відомо, головним чином й читають фантастику)? І нарешті — наклади.

Порівнюємо з нашим реаліями… Зрозуміло, кількість україномовних в Україні — це гуцульско-державна таємниця, але знов пригадаємо наклади українських книжок за радянських часів. Тоді сто тисяч розходилися швидко, йой, швидко, іноді навіть зі свистом.

Порівняли?

Як на мене, навіть з поправкою на національний оптимізм, комерційна «межа» для української фантастики — справа повністю досяжна. А для цього перш за все треба…

І справді, що для цього треба? Зрозуміло, пісню веселу. Нумо!

Гей, ви хлоці січовії, раз-два-три!

Вже вороже серце мліє, раз, два, три!

На ніщо ми не зважаймо,

Лиш наперед поступаймо.

Раз, два-раз, два-раз, два, три!

Ой, як до серця мені стрілецькі пісні! Ось вона — наша справжня Україна, інтелект та сила — у одній обіймі. Не скиглили хлопці, справу добре знали!

Файна пісня — половина успіху. А інша половина яка?

5.

А от інша половина успіху, колеги, ось така буде. Перш за все…

Хоча ні, не буду про це. Промовчу. Зрозуміло, міг би я розповісти, чому нам потрібні справжні професійні літературні агенції, які вміють працювати з видавництвами; пояснити також, що кожен автор, який не бажає кожного разу попадати в халепу, повинен пройти курс юридичного «лікнепу», що якісна реклама майбутніх книжок та й самих себе — це не тільки зудіння та скавчання на інтернет-форумах; нагадати всім про те, що фактичну відсутність мережі розповсюдження книжок та «фантастичної» преси (дякуємо, панове демократи, красно дякуємо!) можна і треба компенсувати за рахунок мереж інших, які все ж таки існують (як це зробив, наприклад, часопис «Реальность фантастики»). Деякими «ноу-хау» поділитися я знову ж таки міг би. Щоб розкрутити українську книжку в Україні, треба спочатку…

Не буду, не буду про це! І не з гонору, не з пихи ляшської-москальскої, бо такий я, як і усі ми, що в гаю Літератури нашої животіємо. Не мою книжку от-от привезуть на книжковий ринок, не до мене на черговому «Росконі» юрбою насунуться «фанати» та (йох!) «фанатки». Сірий я, убогий! Але хоч сірий, хоч убогий, але ж знаю, що не має сенсу в черговий раз винаходити велосипед. Все одно, якість наших велосипедів всім відома.

Хлопці! Колеги! Не той козак, що переміг, а той, що викрутивсь. Щоб дістатися до вершини Фудзі, треба перейняти і японський досвід теж. Принцип дзюдо — через слабкість до сили.

Ми — поки що слабкі (не морально! не морально!). А хто сильний? А сильні (поки що! поки що!) ці, хай їм біс, російськомовні. «Хвантасти», через сім їх домовин!..

Себто… Що потрібно? А потрібно нам… Ні, потрібен нам…

БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ МИР!

…Хто не знає, що воно є — у бібліотеку!

Підходимо до них, російськомовних, близенько та й кажемо: «Ребята! Да мы же одной крови, блин!»

…В кишені що? Дуля, зрозуміло!

Повірять москалики? А чом їм не повірити? От, і вітер відповідний віє, в братній Московії «хвантастів» до усіляких спілок та союзів звуть, у «заєдинщиков» грають. Скоро й в нас в ці іграшки грати почнуть.

Повірять! А чи допоможуть?

Тут — не знаю. Та не це головне. Допомога для нас — не чергові «Христа ради» видані книженції, а ДОСВІД. Ось він, досвід, для нас справді золота дорожчий. Що зробив молодий Онасіс, щоб міліонером стати? Вірно, придбав на останні гроші костюм та завітав до ділового клюба — послухати розумних людей, подивитися, та й себе, молодого та гожого, показати. Потовкаємося й ми на їх москальских конвентах, порозмовляємо з доброю усмішкою на обличчі, послухаємо, про що вони між собою гомонять, поглянемо, як видавці (справжні, не з нашого райцентру) виглядають…

Продовжувати не буду. Sapienti sat!

Тож, Берестейський мир. Зараз, саме зараз, поки російськомовні на гребені свого тимчасового успіху. Мир — поки що. А от станемо на ноги… Тоді й до ноги!

##############

Отакий він, шлях до Фудзі. Зрозуміло, не всім він подобається, бо до нас, як іноді буває, доблудилася «кумпанія» професійних невдах, яким успіх просто НЕ ПОТРІБНИЙ. Вони навіть готові нашу Мову єзовітською латиною переплести, тільки б нас, українських письменників, ніхто взагалі не читав. Невже станемо йолопів та бовдурів слухати? Невже назавди лишимося хуторянами? Невже багнюка, у який сидить наша Література, так подібна до Едему?

Тихо, тихо повзи, равлику… Та нема вже часу, щоб «тихо»! Пересиділи ми на своїх полонинах, дурістю перемаялися. Треба швидко. Блискавично! Рішуче! Скидаємо піжами, надягаємо френчі — та вперед, до самого білого льоду!

До Фудзі!

«А мне одна только в свете дума, как бы умерти мне не без ума» (Г.С.Сковорода, Песнь 10).