КОЛЬОРОВІ МИШІ

Нам кажется, в эпоху глобализма, Интернета, в условиях, когда в Украине подавляющее большинство людей знает и украинский, и русский язык, нельзя искусственно поддерживать заведомо слабые вещи только потому, что они написаны на украинском. Есть только один критерий — «хорошо или плохо». Вносит ли что-то новое в наши души написанное, совершенно ли оно по форме? Иной подход нас просто оскорбляет. И если нет достойных вещей за последний год на нашем фантастическом небосклоне — то и премию присуждать за «лучшее произведение года» нечего. Давайте вспомним — у нас есть «Лісова пісня» Леси Украинки, есть «Енеїда» Котляревського, есть «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського: на наш взгляд, эти вещи принадлежат и фантастике. Это ориентир для отсчета. А сегодня рядом с нами живет и работает замечательная поэтесса Лина Костенко. Мы лично не можем представить свое развитие как писателей без нее. Мир ее образов, ее исторические фантазии, такие как «Маруся Чурай» — бесценный родник и для сурового реалиста, и для фантаста. Позвольте, с разрешения Лины Васильевны, представить здесь одно из ее чудесных стихотворений. Как для нас — это чистая «фэнтези»: умная, добрая, потрясающая по гармонии. И пусть оно будет камертоном наших размышлений. Марина и Сергей Дяченко

Давно,

іще в шістсот якомусь році,

ну, цебто більш як три віки тому,

коли носили шпаги ще при боці

і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,

коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді

підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять років.

Її привів розлючений сусід.

Багряне листя, кілька тих листочків,

останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,

і шаруділо тихо на сукні.

Осіннє сонце, яблуко-недоквас,

стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:

- Панове судді! Я її привів.

Вона робила… кольорові миші

з оцих ось жовтих і сухих листків.

Ото складе листочок до листочка,

два раза хукне — так і побіжать.

У мене діти, у мене син і дочки,

у них цяцьки так жужмом і лежать.

Вони були нормальні і здорові,

А ця чаклунка збила їх з пуття.

Вночі їм сняться миші кольорові.

Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії

Сказав:

 — Життя — це справа без гарантії.

Чаклунок ми караєм по закону.

Перехрестіться, пане, на ікону.

Скажіть суду: вона із димаря

Вночі літала чи згасила зірку?

Чи вам ті миші згризли сухаря,

А чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз

Такої шкоди не чинили зроду,

Що в господарстві все гаразд,

А йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?

— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —

Два раза хукнув писар на печать.

Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.

І сірий стіл. І сірі були двері.

І раптом нявкнув кольоровий кіт.

Залив чорнилом вирок на папері.