КОСТЯНТИН РОДИК: «ТІ, ХТО СТАВИТЬ СОБІ ЗА МЕТУ БУТИ ПЕРШИМИ, СТАЮТЬ НИМИ!»

Як редакція «РФ»-ки й обіцяла, ми по можливості знайомимо наших читачів із різними поглядами і думками на вітчизняну фантастику. Цього разу ми звернулися до президента Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року», незмінного головного редактора щодватижневика «Книжник-ревю», а також «за сумісництвом» — голови «порталівського» професійного жюрі в номінації «україномовна фантастика». Знайомтеся: Костянтин Родик, людина, яка чи ненайкраще знається на вітчизняних книжках. Про його погляд на фантастику, на стан жанрової критики, на те, чи є шанси в «молодих і нахабних» пробитися сьогодні в України, — читайте в нашому інтерв`ю.

— Кость Костьович, давайте розпочнемо з сакраментального запитання: що для вас є фантастика?

— Усе залежить від точки зору. Фантастикою називають як цілком самодостатню, серйозну літературу, так і звичайнісіньке читво, яке можна охарактеризувати як сспсихологічний вентилятор для мізків» — не більше.

Взагалі-то фантасти дуже часто створюють собі штучні, тепличні умови і говорять про твори своїх колег, судячи їх не по «гамбургському рахунку», а в масштабах тусовки. А будь-яку книжку, на мою думку, слід оцінювати з інших позицій: це література чи ні. Бо розподіл на Велику Літературу і фантастику — хибний. Інколи так і хочеться спитати: хлопці, якщо ви такі круті в фантастиці, то чому не виходите змагатися на загальнолітературних теренах?..

І тут ми приходимо до ще однієї проблеми. Даючи визначення, треба орієнтуватися на якісь загальновизнані, сталі критерії. «Що таке фантастика?» Візьмемо за приклад Жуля Верна. Чим принципово «20 тисяч льє під водою» відрізняється від «Трьох мушкетерів»? Це такий самий звичайнісінький пригодницький твір, де, дійсно, трошки модифіковано реальність. Але матриця в основі обидвох текстів лежить одна й та сама.

Взагалі вся література — це якась мандрівка, або психологією, або рефлексами. Той самий Жуль Верн — мандрівка рефлексами людини, її реакціями на зовнішній світ — великий, невимірний. А, скажімо, Достоєвський і Толстой — це мандрівка психологією.

— І фанатастика — ...?

— ...може розповідати про обидві ці мандрівки.

Наприклад, в чому полягає сутність творчості наших Дяченків? Я для себе її визначаю як «модельний» реалізм. Вони моделюють якісь ситуації і намагаються дослідити, як реагуватиме людська психіка на ті чи інші несподівані обставини. Наскільки це фантастика? Це експериментальна література, присвячена нерозгаданим секретам психіки.

І самі Дяченки — та й не вони одні — не дуже радіють, коли на них вішають ярлик «фантастів». Більше того, коли хтось із подібних авторів хоче і робить спроби зірвати цей ярлик, вони дійсно добиваються визнання у так званій Великій Літературі. Дивіться, той же Пєлєвін неодноразово номінувався на престижні «загальнолітературні» премії.

— А чи взагалі ця проблема не полягає в позиціонуванні творів?

— Звичайно! Хіба «Орфографія» Бикова — фантастика? І в україномовній номінації минулорічного «Порталу» премію здобула «Мальва Ланда» Винничука, а про його належність до фантастики можна сперечатися. Але всі ці згадані твори — це безумовно література.

І тому вихід у космічні координати не є карт-бланшем, такою собі індульгенцією. Уявити собі майбутнє можна тільки зі шматочків нашої сьогоденної реальності. Жодних інших варіантів просто немає в голові. Можна зробити надзусилля і сконструювати щось «аж таке!» — але якщо препарувати це «аж таке!», в результаті все одно побачимо шматочки того, що людина вже знає.

Тож на атомарному рівні фантастика — все одно звичайнісінький реалізм, який дуже вдало маскується.

На жаль, дуже часто маскується саме не література. Але не можна казати: от є література, є не-література, і остання — явище суто негативне. Наприклад, ті ж жіночі романи виконують компенсаторну функцію, а не просто «засмічують мізки». І фантастика, очевидно, теж почасти виконує цю ж функцію, «провітрює голову». Нехай воно буде, голову теж треба перевітрювати.

Але якщо поглянути на фантастику з точки зору мистецтва, то саме це поняття зникне: в ній залишаться література і читво, яке виконує «перевітрювальні» та компенсаторні функції.

— І як давно ви «перевітрювали» свою голову, і чим?

— Останнє з серйозної фантастики, що я повністю прочитав, це «Лестничная площадка» Яни Дубинянської, це Арєнєв — «Бісова душа», «Уехал рыцарь милый мой...» Дяченків. Ну а навесні «Портал» був, то приходилося читати багато різних книжок...

Тепер на черзі — Бенедиктов, про якого кажуть як про доволі перспективного, стоїть у мене уже рік на «першочерговій» полиці «Штурмфогель» Лазарчука, другий «Дозор» (фільм подивився, тепер хочу порівняти аналогії переводу тексту в іншу мистецьку площину), там же — «Варан» Дяченків. Їх же «Рубеж», їх же, у співавторстві з Валентиновим і Олді; лежить давно, але вийшла нова книжка, і під цим «інформаційним приводом» я його нарешті прочитаю.

Словом, фантастику я читаю доволі активно — і не дуже дивлюся на ярлики.

— Чи не бачите ви парадоксу в тому, що фантасти намагаються вийти за межі «гетто», яке, по суті, є більшим (адже і наклади більші, і відомість), ніж «гетто» «Великої Літератури»?

— Думаю, справа в традиції. Мені здається, на Заході відчуття ущербності порівняно з серйозними літераторами у фантастів не існує. А у нас фантаст — письменник другого сорту. Мабуть тому, що на давніх українських, а точніше, російських імперських теренах література творилася елітою для еліти; для мас існували лубочні картинки, така собі паралітература. Тільки Пушкін усі ці лубки перевів на мову еліти, він же вперше ввів у широкий обіг поняття літератури як професії.

І є певні упередження щодо фантастики, адже «там усе вигадано».

— Власне, у всій художній літературі — «все вигадано».

— Так. Але оцей стереотип і оце ставлення живучі.

Що ж до накладів... Сьогодні дійсно вони падають, якщо взяти «серйозну», або психологічну прозу чи усілякі постмодерністські витребеньки. Але асортимент при цьому зростає.

— Це стосується України чи...

— Переважно — загалом ситуації в світі, хоча Україна повільно рухається в цьому ж напрямі. Просто тут потрібен надпотужний мікроскоп, щоб побачити ці процеси, — але побачити їх можна.

Відбувається те ж, що і з будь-яким товаром. Як зараз до півсотні видів зубної пасти, так і різних книжкових серій стає дедалі більше. Наклади меншають, кожен стає «вузькопрофільним» читачем і може чітко знайти книжку саме для себе. Очевидно, це відбувається і з фантастикою.

— А якщо поглянемо на інший бік медалі — на критику, наскільки вона впливає на сучасний літературний процес і на масову думку читача?

— Впливає і впливатиме, хоча, можливо, не так, як за часів Пісарєва і Добролюбова. Між іншим, «Отечественные записки» виходили накладом 2 тис., причому тисяча залишалася в архівах нерозрізаною. Виходить, всього тисяча примірників могла формувати тогочасний літературний процес.

Зараз, звичайно, критика впливає по-іншому. Коли ми спілкувалися з Орханом Памуком, він сказав: «Критики ображаються, що книжка може стати бестселлером без їхньої участі». Це не так, але це не настільки очевидно, зокрема, для наших видавців. Спливання на поверхню нових імен на нерозвинених, як в Україні, ринках відбувається дуже повільно. Щоб вивести на орбіту масового знання того чи іншого письменника, треба щонайменше, при докладенні певних зусиль, півтора року. Потім уже ім`я працюватиме на себе.

Всі з чогось починали. Курков стояв на Андріївському узвозі з плакатиками: «Автор продасть свої книжки»; не відразу пробилися Дяченки — лише поступово нині найвідоміші наші письменники «потрапили в пресу». Сьогодні лінійка актуальних, часто згадуваних, авторів більша, ніж років чотири тому, — і вона й далі збільшується. Але самі видавці дуже рідко займаються нерекламним просуванням книжок у засобах масової інформації.

— Та чи взагалі може бути подібна інформація не рекламною?

— Для простоти скажемо: не рекламне — значить, неоплатне. От у Москві на вересневому книжковому ярмарку був круглий стіл між видавцями і журналістами з питання, як просувати книжку так, щоб не відразу за це просування платити. На російському ринку є речі, про які навіть не дискутують, вони апріорі є данністю. Наприклад, одержання новинок від видавництва журналістом, який постійно пише про книжки, пересилання книжок у видання, які мають постійні книжкові рубрики, — це просто не обговорюється. Наші видавці, здається, взагалі розсилками не займаються.

І саме значною мірою видавці винні в тому, що сьогодні стан української критики оцінюється як кризовий, адже вони — чи не найбільш зацікавлені особи! — не стимулюють цей процес. Вони в розпачі: «Немає критики!» — але самі для цього нічого не роблять.

— Повертаючись до української фантастики — які проблеми ви зараз бачите і в текстах, і в виданні, і в критиці?

— У нас, на відміну, від, скажімо, Німеччини не може бути такого: сьогодні відомий критик або просто публічна людина сказала про книжку хороше слово — завтра цю книжку розкупили. Чому? Бо немає інтегральних (з точки зору народної популярності) осіб. Якщо Клінтон каже: «Я читаю таку от книжку», — все, гаплик, треба друкувати додатковий наклад. А якщо скаже Данилович... уявіть собі. Він сам видав книжку, і то вона лежить на складі.

— А якщо скаже Ступка? Бенюк? Той же Курков?

— Я вважаю, що це обов`язково мусить працювати. Але в українському суспільстві таке працює дуже повільно. На жаль, довіра до публічних осіб сильно підірвана.

Що ж до критики, яка хоч якось формує ці інформаційні хвилі...

Найперше: на етапі вибору «кого рецензувати», найбільше значення має зовнішній вигляд видання. Якщо перед рецензентом лежить десяток книжок, і імена авторів йому ні про що не говорять, звичайно ж, віддаватиметься перевага оригінальному оформленню. Умовно кажучи, між «Алфізикою» та брошурованою книгою віддаватиметься перевага саме «Алфізиці», це зрозуміло. Ну а далі вже все залежить від тексту...

— Які перспективи ви бачите напередодні чергового «Порталу» і чергової номінації «Краща україномовна фантастика»?

— Збільшення цікавості до конкурсу — це керований процес. Дуже добре, що «Реальность фантастики» здобула «євроконівський» приз — це ще один інформаційний привід сказати про себе. А далі все дуже просто: чим більше говоритимемо — що буде «Портал», що експерти оглянули вже стільки-то пропозицій і т.д., — тим більше інформаційні хвилі будуть розходитися. І неодмінно спрацює наша українська «жаба»: «Чому про нього пишуть? Хіба я не можу зробити книжку так або навіть краще?!» І писатимуть — хай не на цій рік, на наступний, але...

— ...Але не секрет, що книжки виходять надто повільно і пишуться щось не у великих кількостях.

— Звичайно. Україномовні фантасти взагалі мають цілу низку саме «своїх», тільки для них характерних перешкод і проблем.

Письменник, який не друкується, стає злим, жовчним, поганим письменником. От скажімо, коли ми оглядали книжки, що минулого року номінувалися на «Порталі», там був «Матріополь» Тарнавського — в автора є стиль, він володіє словом, але ця книжка написана 10 років тому. Вона пролежала, він її взяв і віддав до друку, я так думаю, й не перечитуючи. Справа не в застарілих реаліях, але в застарілому дусі письма, так зараз писати не можна — і читати так написане уже не будуть.

Тут і друга проблема — невігластво наших видавців. Вони звикли працювати в радянські часи, коли не треба було думати, тільки виконувати тематичний план. А сьогодні, виходячи на ринок, він мусить хоча б прорахувати потенціал незбитковості цієї книжки. Бо бестселлер спрогнозувати неможливо, ні в нас, ні в Америці: треба випустити десять книжок, з них одна, можливо, стане бестселлером, а шість будуть на грані збитковості. Це нормально.

Але для цього треба випустити цих десять книжок, а коли за рік випускаєш чотири і вважаєш всі чотири бестселлерами... І при формулі «чотири книжки на рік» до фантастів просто ні руки, ні розум не доходять. Гроші простіше заробити на черговому перевиданні «Кобзаря» чи «Велесової книги». Тож через нерозуміння тенденцій, які існують на ринку, і через атрофацію м`язів ризику українські видавці в переважній своїй більшості на фантастику сьогодні не ставлять.

Тому фантаст, що пише українською, потрапляє в замкнене коло: його не друкують, російською він не хоче працювати, з різних причин — чи з любові до мови, чи просто боїться вийти на той ринок.

А так... ну, за великим рахунком той же Тарнавський задоволений. Книжка його вийшла в, скажімо так, непровальному вигляді. Невисокі амбіції задоволені.

— Але ж такі невисокі амбіції — якраз запорука до того, що автор писатиме в стіл і видавитиметься раз на десять років?

— Це ще одна родинна пляма нашого пострадянського суспільства. «Письменник — мессія, виразник і охоронець отого самого міфічного народу» — ці формули надто сильно вживлені у свідомість і роблять свою «чорну справу».

В результаті письменник вважає себе «благодєтєлєм народу», навіть якщо книжку його не купують, вона лежить на складах, списана, потрапляє до бібліотек, а потім до пунктів збирання макулатури, бо нікому не потрібна.

А позиціонувати себе на ринку і ставити завдання бути першим — у нас небагато тих, хто на це здатен. Ті, хто ставить собі таке завдання, дійсно стають першими. І я впевнений, що мусить прийти нове покоління — якраз спрямоване на успіх, котре, якщо здолає усі професійні перешкоди, досягне своєї мети. Цьому, я впевнений, сприятимуть і книжкові видання на кшталт «Книжника-ревю», і ваш журнал.

Бесіду підтримував Володимир Пузій

Покрытия для спорта