ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ

Владислав Былинский

1

У році десь так сімдесятому, у липні чи серпні, спекотної безвітряної пори непримітна рожева хмаринка вперше обережно пригальмувала над містом, розбризкала на пробу свою солонувату вологу, зітхнула трьома зоряницями — й повагом заковзала услід за низкою пірамідальних, які поволі перетинали небосхил.

На дахах будинків уранці зійшли трави. Кози паслися там, позираючи на вигнуті спини синіх піднебесних котів, на притиснутих до плавкого асфальту громадян, зовсім шалених у легковажній поквапливості своїй, на голчасті лимонні паростки у вазонку, виставленому на загальний огляд в самісінькому центрі підвіконня. А внизу, у товкотнечі метушливих пристрастей, чомусь перестало вистачати на всіх тролейбусів і таксомоторів — тремтячі грона їздців звисали назовні, люди похитувалися в колективних піднесених обіймах, чіплялися одне за одного, ризикуючи залишити клапті плоті на вуличних стовпах чи на іклах швидкіснихних машин.

І вороння розвелося. Там, де століття тому був театр, рік тому — Страхупркомбух, а нині вивергав дим Палац культури, клубочилися в хвацькому непристойному танці тисячі чорних птахів. Рок-н-рол, воронячий галас, часті зойки автомобілів біля перехрестя, козячі закличні верески, безсоромна лайка пасажирів, міліцейський посвист, монотонне бубніння якоїсь радіоточки, загальна дисгармонія цокання, стукання й човгання, спричинених завіконними пішоходами; нав’язливі захоплення сусідочки, врешті-решт — розперезана і гучна комсомолія...

Нахлібниця насупилася, протерла сукниною велике дзеркало у передпокої, похмуре вічне псевдотрюмо, дістала перламутрово-сіру післязавтрашню сукню, поцілувала невидимого ангела й вийшла на хвилинку. Повернулася вона не одна.

Звісно ж, у господині знайшлися достатні причини, щоби раз і назавжди зачинити віконниці. У спеку, в безвітря, — втім, уже смеркалося, свіжішало. Знаки тихцем спускалися з небес. Сонце, що відсвітило свій строк, укотре вже на її пам’яті занурювалося в курну суспензію обрію, сплющуючись, демонструючи безглуздість підземного горіння. Починали настроювати інструменти підпільні дикуни, виряджалися руді пританцьовуючі дівки, які розоряли чоловіків.

Під сонні теплі сутінки пили вони вчотирьох чай із трав. Молодий чоловік, імені не пам’ятаю, який звик до напоїв міцних і підбадьорюючих, не тільки з ввічливості розділяв застілля. Він поглядав очікувально і смакував питво; усміхався; далі дуже хвалив саджанці, а вже взявшись хвалити, спритно переходив від предмета до предмета, виявляючи неабияку винахідливість у доказах і видатну сміливість у визначеннях; не перестаючи ґрунтовно прихвалювати все довкола. Молодий чоловік дивував безсовісною ніжністю епітетів.

Очі нахлібниці сяяли. Нехай хоча б упівсили, та все-таки випромінювали вони принадно хиже світло нещадної і стабільної надії.

Четвертим завсідником був громадянин у кощієвих літах, який умів багато чого, і серед багато чого — смачно боротися зі суничним супом, щедро розхвалювати рагу з тельбухів банкового удава, нашпигованого пряним шоколадом, грубо намазувати хлібобулочним джемом гарячу ананасну скибу, а також сидіти, мовчати, присьорбувати з фужера і нечастим та влучним словом уривати порожню балаканину подруг. За що і поважали його безмірно. Господиня з нахлібницею душі не чули в міжзоряній порожнечі бесід, у ковзанні з гірки, у довжелезних розмовоньках на теми, що далекі від цікавих. Вони з легкістю віддавалися гріховній забаві у будь-яку годину дня — словесний самоплив раптом проривав греблі, зірки починали хитатися і дзеленькотіти. Чоловік, волевиявлення якого приборкувало їхню пристрасть, набував статусу вищої істоти.

Віконниці залишалися зачиненими, бо вулична хвиля прибоєм накочувалася на міцні фасади, і ніхто не бажав ризикувати безпроблемною рівномірністю буття. От іще! Справ по горло і без них, поганців. Рибок не забували погодувати і цитрину не забували підлити. На події відгукуватися не забували, нічого не забували. Рибки відповідали первісною булькатою прихильністю, щебетали беззвучні русалчині слова, вірили всьому. Акваріум, зелений абажур, пухирці, гнучка пластмасова трубка, безупинний плин повітря, спотворені кубом води потойбічні предмети. Принаймні зелений пасує і не старить. Кольоровий телевізор — це як? Окуляри начепити, як у стерео? У наших рамах жучок завівся. Американці даремно заспокоїлися: кажу вам, наших одразу на Марс пошлють. Крім бітлів (вони, здається, назовсім розлучилися) є й інші: «Роллінг Стоунз», «Ху»... Кляті імперіалісти! — відповів він, недочувши. Далися йому імперіалісти. Та хто вони для нас? Ну, вороги. Непогані вороги: надійні, необтяжливі. Серденько Пол з жіночкою заснували власну групу, всім би так. Сміхота.

Застільні співи, танці по колу. Відшукали на небі зірки й угамувались, а тоді розсаджувалися знову, міняли фужери на чашки. Пузатенькі бочечки в полотняному мішечку, хвилююча цифрова магія, яскраво-жовте коло на скатертині, виразні слова, перевідображення змісту в акустичному лабіринті поверхонь, що іскряться під лампою. Пошук можливостей, астральний запах бамбукового десерту, синтезованого із загальнодоступних маринадів, неабияка інтрига чесної гри, калейдоскоп реалізованих несподіванок і драма промаху. Суперництво за вуаллю — непомітне, як дряпаюча ласка. Адаптовані до домашньої нумерології аркуші картону, доброчесний азарт, тихий непомітний екстаз на древньому, до блиску відполірованому табуреті біля торшера, під книгами і дзеркалами, де клубки вовни, пряжа та спиці, настінне радіомовлення, статуетка призабутого божества, у вазонах квіти, які не розпускаються, пилюка, що втоптується щогодини — і знак питання у схованих щілинах, у неживих закутках, у закинутих резервних порожнинах приміщення.

Знак запитання, який нав’язливо спливає з несподіваної тиші, начебто недоговорений віршований рядок. Влізлива сусідка не допускалася до таїнства: її малахольне сімейство опиралося вторгненню центральної квартири на свою територію, і їй залишалося лише облизуватися, заскочивши під якимось сміховинним приводом у самий розпал дійства. Їй наливали трішечки з чого залишиться, вона торохкотіла про ціни і шмаття, їй і на гадку не спадало спершу послухати, про що йдеться. Молодий чоловік цими днями виходив перекурити і знову над кронами виявив червону хмарку. Як, даруйте, ви представилися? Так-так, пане добродію, будьмо знайомі, не весь же вік «викати», усе ж таки не чужі ми тепер. Тепер.

Продолжение читайте в журнале «Реальность Фантастики №01(17) за январь 2005».