КОСМІЧНА СИТУАЦІЯ

Сергій Соловьов

Народ займався хто чим.

Горизонтов клеїв дурня. Не для себе старався, для інших — його дурень був уже давно склеєний. Видноколенко сопів над скрипкою, мучив тендітну дровиняку, лякаючи її смичком. Хто з них отримував задоволення — здогадайтесь самі. Але не скрипка. Крайнебов учив бджолу літати. Чомусь був увесь покусаний.

Мені спало на думку, що вони займаються тим, чим і на Землі розважалися. Ну, на тій планеті, звідки ми родом і стартом. Якщо скласти календарі за кожен рік, який ми у космосі, то вийде добряча купа. П’ятнадцять календарів. Хай уже бавляться. Летіти ж іще не один календар, а займатись чимось треба. Щоб прибути до отієї зорі нормальними.

Узагалі-то ми відомі всьому Всесвіту. Тій частині, де хтось живе. Ближче до Сонячної системи. Ми ж добровільно замкнули себе в оцій новітній схемі, що летить швидко, бо летіти треба далеко. Попрощались з усіма — і ... Слова «гурк» чи «вжик» тут, правду кажучи, не пасує. Не можу пояснити, що краще поставити після «і» з трьома крапками, але ми полетіли. Ми перші, хто дістанеться до отієї зорі.

Мені теж можна зайнятись тим, чим і народ. Я й розважаюсь іноді. Можу подихати на ілюмінатор, а потім щось на ньому написати. Можу півроку зображати світильник на стелі. А можу й зуби почистити.

А чергує сьогодні Обрієвський.

— А чергує сьогодні Обрієвський? — запитав я у нього. Він хотів вдати зляканого (кажу ж, народ розважається), та, мабуть, забув. Уважно дивився на екран. Там дійсно треба бути уважним — шаховому коню стало зле.

Я кажу:

— А що там на великому екрані?

Обрієвський запізніло злякався. Ненадовго. Коню стало дуже зле і його не стало. Думати треба, коли з комп’ютером граєш!

У цій частині Всесвіту ми одні.

А тут раптом (відвик від «раптом») нас на зв’язок викликають:

— Схема «НБ-6»! У цій частині Всесвіту ви не одні. Вас викликає схема «НБ-38д»!

— Говорить «НБ-6». Бачу вас, «НБ-38д», — довелось відповідати, а потім дивуватись. Усе-таки раптом...

А на екрані — ого-го! Видно схему. Обрієвський почав щось розуміти. Жалібно так на мене дивиться. Не радіє, що у цій частині Всесвіту ми не одні.

— А що ви, — кажу, — робите у цій частині Всесвіту?

— Ми вже десять місяців летимо. До отієї зорі.

І пролітають, пролітають... Випереджають нас. А ми ж першими були. П’ятнадцять років тому.

— Ось скидаємо вам посилочку із Землі, і вибачайте, що ваша схема вже не передова. Ми передовіші.

Голос у нього таки задоволений, це правда. Але не передовий. Просто задоволений.

А я засумував. Як Обрієвський. Ота зоря, може, нас перших чекала.

— Привіт, дві схеми по курсу! — ще раз оте «раптом». Мабуть, звикну скоро. Хто тут ще горланить у цій частині Всесвіту?

— Говорить «НББ-720дк»! Випереджаю вас усіх.

Що сказати? Що не обжене?

— Наша схема летить до отієї зорі, до якої й вас посилали, — крізь музичний шарварок чулося остовпілій групі у складі мене і Обрієвського. — Вже чотири тижні Землі не бачимо. Ну й далека ж дорога. І дорога! Довелось туристів на борт взяти, хай платять. І ще рекламу мила «Ота Зоря» мушу озвучувати всім, кого побачу в цій частині Всесвіту: «Піна ніжна, «Ота Зоря» ближня».

Їхня схема пропорола цю частину Всесвіту і, можна вже здогадатися, мій не чудовий за нинішніх новин настрій.

Народ займався хто чим.

Обрієвський обіцяв мовчати.