КУКУРУДЗЯНІ ВІЗЕРУНКИ

Александр Мокин

Олексій пильно поглянув на екран GPS-приймача і зробив черговий крок уздовж краю величезного круга.

— І навіщо тобі точні координати? — запитав Михайло Петрович, вимірюючи рулеткою діаметр сусіднього.

— Про всяк випадок, — знизав плечима Олексій.

Михайло Петрович змотав рулетку, швидко зафіксував дані у кишеньковому комп’ютері та з цікавістю подивився навкруги.

— Скільки років я займаюся цими візерунками, а й досі не можу звикнути, — посміхнувся він.

Олексій задумливо кивнув.

Вчені працювали на невеликому узвишші в самому центрі величезного кукурудзяного поля — звичайнісінького поля, засадженого звичайнісінькою кукурудзою. Здавалося, ніщо й ніколи на цій місцині не зможе їх зацікавити. Проте два столичних світила рачкували довкола, заклопотано заміряли якісь дані та здивовано клацали язиками.

Михайло Петрович сів навпочіпки та оглянув кукурудзяну стеблину.

— Правильно, — тихо промовив він.

— Що ви сказали? — Олексій перевів погляд з приладу на Михайла Петровича.

— Кажу, стеблина правильно виглядає. Пам’ятаєш візерунки під Києвом? Тамтешні кукурудзяні стеблини ніби луснули зсередини.

— Так, пам’ятаю, — кивнув Олексій. — Ми ще тоді дійшли висновку, що таке могло спричинити лише потужне мікрохвильове випромінювання.

— Ось і тут кукурудзяні стеблини луснули так, наче побували у мікрохвильовій печі.

Вчені замислено перезирнулися. Раптом щось на землі привернуло Олексієву увагу.

— А ось і свинець. — Він підняв із землі декілька безформних шматочків. Потім поглянув на колегу та додав: — Усе збігається.

— Справжні, — погодився Михайло Петрович і з захватом оглянув місцину. Прим’ята подекуди кукурудза вкрила поле десятком галявин різноманітної форми, що склалися у гарний таємничий симетричний візерунок.

— Дійсно, таке не підробиш, — посміхнувся Олексій. — Можемо викликати телевізійників.

Під похиленим тином хтось лежав. Влад махнув рукою, щоб зупинили машину.

— Гей, діду! — гукнув він через відчинене вікно новенького, однак вже брудного лендкрузера.

Цей «хтось» невдоволено здригнувся і почав підійматися. На Влада глянуло п’яне, заспане і неголене обличчя місцевого мешканця.

— Діду, а де тут у вас найближче кукурудзяне поле?

Місцевий мешканець не відповів, здивовано роздивляючись величезну машину.

— З цим все зрозуміло, — усміхнувся Влад. Повернувся до водія. — Поїхали за координатами Олексія.

— Нам туди, — за хвилину сказав водій і махнув рукою вперед.

Дід Панас провів лендкрузер здивованим поглядом і швидко покрокував до хати. Зайшов усередину, на мить завмер, щось пригадуючи, і кинувся до печі. Рухи старого виглядали на диво тверезими. На печі стояла велика макітра. Дід Панас засунув всередину руку і дістав якийсь дивний предмет. Точніше, предмет був зовсім не дивним, а в місті він навіть став буденним. Але хто б міг подумати, що в селі, на печі, у дірявій макітрі дід Панас сховав справжнісінький мобільний телефон.

— Так-так-та-ак, — діловито прокрякав старий. Потім швидко натиснув потрібні кнопки, приклав телефон до вуха і за мить гучно промовив: — Вони приїхали!

В клубі зібралося майже все село. Поскрипували стільці, тріскотіла підлога, дзвеніли порожні пляшки, які валялися під ногами. Щось шелестіло, щось хрускотіло. Хтось кашляв, хтось пчихав. Раптом всі звуки зникли за багатоголосим лементом. В клубі запала тиша. Тракторист Семен дістав з-за пазухи сріблястий мобільник.

— Чого тобі, Панасе? — запитав він.

За мить у його очах загорілися вогники, а обличчя осяяла посмішка.

— Зараз будемо! — гукнув Семен. Потім заховав телефон і закричав: — Всі за мною!

— Дійсно вражає! — сказав Влад, роздивляючись кукурудзяне поле з високого пагорба. — Гарний візерунок. А що він означає?

— Гадки не маю, — посміхнувся Михайло Петрович. — Якби знав, не рачкував би тут!

— Гаразд, потрібно усе занотувати, відзняти, а потім вже будемо розбиратися. — Влад повернувся до лендкрузера. — Петре, тягни-но сюди відеокамеру! Зніми кукурудзяне поле з цього пагорба — звідси можна охопити весь візерунок.

Проте Петро ще не встиг вийти з машини, а перед Владом вже стояв якийсь незнайомець. Михайло Петрович прищулився, обличчя новоприбулого було йому знайоме.

— Прошу пробачення, панове, — сказав тракторист Семен, поправляючи брудний піджак. — Але ви нічого не зніматимете на нашій землі, доки ми вам цього не дозволимо.

Влад подолав здивування, недовірливо посміхнувся і тихо запитав:

— А ти впевнений, що ми будемо у когось питати дозволу?

Семен посміхнувся у відповідь. Привітно, з розумінням.

— Це наша земля, — він вказав у бік поля. — За законом ми маємо право заборонити вам знімати її на відеокамеру, а тим більше — проводити дослідження.

— Диви, який розумний! — похитав головою Влад. Раптом його обличчя стало жорстким. — Тікай-но звідси, грамотій!

— Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли, — Семен продовжував посміхатися. — Хлопці, здається, нас не сприймають всерйоз!

— Так і є, трясця їх мамі! — Першим з густого чагарнику позаду лендкрузера вибрався дід Панас. За ним двометровий Коля з оглоблею. За Колею — дід Федір з вилами.

За хвилину машину оточили сорок дві людини. У п’ятьох Влад помітив мисливські рушниці, решта була озброєна більш екзотично.

Семен посміхнувся, дивлячись на серп у руках баби Марусі, потім повернувся до дослідників.

— І звідки ти такий взявся на нашу голову? — пробурмотів Влад, дістаючи гроші. — А не забагато вам буде?

— Ваш телеканал не збідніє, — посміхнувся Семен. Протягнув якийсь папірець. — Ось дозвіл!

— Нічого собі! — за хвилину промовив Влад. З повагою подивився на співбесідника. — У вашому селі навіть юристи є?!

Посмішка Семена стала ще ширшою.

— Вдалої зйомки! — сказав він, схопив гроші та виліз із машини.

Клуб гомонів, наче велетенський вулик.

— Тепер все буде по-іншому, — весело промовив Семен, піднімаючи над головою пляшку дорогого пива. — Зробимо тут справжнє цивілізоване фермерське господарство. Стартовий капітал вже маємо. Звичайно, на серйозну техніку грошей нам не вистачить, але з часом розкрутимось.

— Гарно все-таки вийшло! — посміхнувся Микола. — Це тебе у Картриджі такому навчили?

— У Кембриджі, — усміхнено виправив «тракторист» Семен, згадуючи, як непросто було звикати до маскування. Спочатку він думав, що найскладніше — це навчитися керувати трактором, який ще з радянських часів приводився в рух виключно лайкою та стусанами, але, як виявилось, набагато складніше звикнути до постійно брудного піджака.

Сутеніло. Село наче вимерло, лише у клубі горіло світло. Поблизу хруснула гілка. Михайло Петрович злякано завмер, придивився — нікого. Потім швидко підбіг до сільського клубу та причаївся під вікном. В будинку панували веселощі. Було чутно гомін голосів, дзенькіт пляшок, хтось навіть намагався зіграти на гітарі. Михайло Петрович схопився за підвіконня, підтягнувся, але зазирнути всередину так і не встиг. Щось тверде вперлося йому в спину.

— Стояти, трясця твоїй мамі! — наказав дід Панас, сильніше вдавлюючи рушницю у спину шпигуна. — Хто такий?!

— Мене прислали попрохати у вас... — Михайло Петрович на мить замислився, намагаючись придумати річ, якої в селі бути не могло. — У вас є бензин? Дев’яносто восьмий? У нас закінчився. Я можу купити!

— Звичайно є! — посміхнувся Семен, вийшовши на ганок.

— І навіщо ви це сюди притарабанили? — запитав Олексій, дивлячись на каністру. — Хіба у нас бензину немає?

Михайло Петрович похмуро подивився на співбесідника, злобливо оглянув кукурудзяне поле і тихо промовив:

— Коли платиш десять доларів за літр, викидати немає ніякого бажання.

— Миколо, обережніше! Йди рівніше! — лементували динаміки голосом Семена. Телевізор показував кукурудзяне поле, по якому пленталося півсотні людей. На перший погляд здавалося, що у їхніх діях немає жодної організованості, але потім почала вимальовуватися певна закономірність.

Семен вимкнув відеомагнітофон.

— І навіщо ти все це відзняв? — здивувався Микола Павлович. — На підставі цього запису тебе і твоїх друзів можуть звинуватити у шахрайстві!

— А хто сказав, що не можна знущатися над власним кукурудзяним полем? — розвів руками Семен. — Хто сказав, що не можна продавати дозвіл на проведення відеозйомки?

Микола Павлович задумливо подивився на вимкнений телевізор.

— Як тобі вдалося так точно відтворити особливості візерунків?

— Дуже просто. Побачив на телеканалі «Дискавері» програму, в якій детально описувався весь процес. Складність полягала лише в тому, щоб створити власну мікрохвильову гармату та машини для плавлення та розбризкування свинцю. А пригинати кукурудзяні стеблини ціпками селяни швидко навчилися.

Помовчали.

— Навіщо ти хочеш продати мені цю касету? — запитав Микола Павлович, вказуючи на відеомагнітофон.

— По-перше, тому що ви дуже хочете її купити, — сказав Семен. — Навряд чи ви відмовитесь від задоволення підкласти свиню конкуруючому телеканалу! А по-друге, в мене ще недостатньо грошей, щоб витягнути село моїх батьків зі злиднів. Так ви купуєте касету, чи мені пошукати інших мисливців за сенсаціями?

— Я завжди знав, що ці кукурудзяні візерунки звичайнісінькі підробки! — спокійно сказав Микола Павлович. Потім подивився на Семена, посміхнувся і додав:

— Скільки?

— Поглянь на це, Троце! — Стальф махнув оком в бік екрану.

Троц підняв щупальце до пульта і примусив зображення обертатися.

— Яке дивне Тавро! — промовив він. — Ніколи раніше таких не бачив!

Раптова здогадка змусила Стальфа здригнутися.

— Дуже схоже на Тавро Володаря! — прошепотів він.

— Але якщо Володар залишив на цій планеті Тавро, тоді... — Троц затнувся.

— Тоді її не можна утилізувати, — закінчив за нього напарник.

— Але решта Тавр вказують на те, що ця планета підлягає утилізації, — промовив Троц, невпевнено махнувши щупальцями.

— А раптом вона колись знадобиться Володарю! — Око Стальфа затремтіло від жаху.

Троц злякано подивився на екран.

— Полетіли звідси, — тихо сказав він.

Лютий, 2005 рік