НЕЗНАЙОМА СТЕЖИНА

Юрій Завгородній

(сумний сюжет для роману з одного людського життя у будь-якій країні)

Величний Всесвіт, зменшений до цятки,

лишився неосяжним, як життя чи смерть.

А нерозв’язані питання, наче статки, несе людина в іншу круговерть...

1

Близьке оточення біржового трударя Лео було надзвичайно нахабним у своїй безкомпромісності до власного гасла, яке не дозволяло нікому з них в жодному разі спробувати розслабитися. Таке вже справді життєве гасло у справжніх невтомних спритників, бо під його прапором всі вони разом з іншими своїми колеґами з бірж усього світу щодня ганялися і найчастіше доганяли насправді живу тлусту копійчину. Гасло було наразі гучним, бадьорим і зовсім простим — «...давай, давай! ...не присідай! ...не лягай! ...не засинай! ». До низки цих закликів можна додавати безліч подібних категоричних команд, від зміни слів у закликах все одно не зміниться сама суть життя пана Лео на своєрідному фронті, де замість затятих людей у плямистих військових одностроях змагаються за перемогу такі самі затяті люди, але у строгих костюмах з яскравими краватками. Є ще трохи відмінностей, хоч вони і не дуже суттєві. Одна з них така: замість набоїв тут застосовують гроші, цінні папери, а останнім часом віртуальні замінники і грошей, і коштовностей, і цінних металів. Після вдалої стрілянини з одного боку на іншому зчиняється паніка, розпач, і, хоча ніхто насправді не стріляв з гармат чи пістоля, обов’язково з’являються жертви — вщент збанкрутілі стріляються чи стрибають з вікон самі.

Через постійне нагадування одне одному на роботі й самому собі поза нею щодо необхідности втілювати бойові заклики такого спільного бадьорого гасла до життя воно зрештою дістало пана Лео за живе. Дістало, аж вчепилося гострими зубами в нього настільки потужно і настільки боляче, що він почав наполегливо шукати реальну можливість відповісти тому нахабству чимось іще жорсткішим. Водночас і більш життєдайним, ніж оте щоденне підстьобування канчуком, сплетеним з довгих уривків різних гучних гасел, з усіх боків і по всіх боках вразливого тіла біржового гравця. А панові Лео і насправді останнім часом ставало вкрай нестерпно боляче як щоранку, так і на протязі кожного робочого дня. Особливо тяжко було йому під кінець роботи, яка щоразу закінчувалася для нього, завжди вкрай втомленого і спустошеного, лише затемки пізнього вечора, а іноді й зовсім пізньої ночі. Він швидко діставався своєї домівки, дякуючи обставинам, що на цей час вулиці вже були майже вільними, не заповненими вщерть автомашинами. Про затори на міських вулицях він чув лише інколи, бо і вранці виїздив раніше, ніж з’являлися на дорогах автомобільні корки...

Спочатку інколи, лишень час від часу, та поступово все частіше й частіше для Лео його авантюрні вигадки, задля потреби мати хоч якесь справжнє відпруження після щоденної перевтоми души й тіла, почали мало-помалу йому допомагати. Бо вони стали ввижатися Лео другим його життям, або просто паралельним, а не тільки провокаціями якихось віддалених рахманних химер, більше схожих до ранкового напівпрозорого туману, як було попервах. Лео ставав бути і зовсім певним насправді в тому, що ті, вигадані ним через чорну безвихідь, дивацькі химерії щораз суттєво наближуються до світліших життєвих реалій. Наближувалися вони щораз поступово доти, аж поки не підійшли до нього й зовсім впритул. Пан Лео почав тішитися з великою насолодою своїми досягненнями, особливо рано вранці, коли він зі щирим задоволенням міг дозволити собі недосяжну раніше ніколи великопанську розкіш — багато довше ніжитися в ліжку. Але не в реальному часі. Йому стало вистачати лише кількох десятків додаткових секунд, аби розтягати наче ґумку стрімкий для інших перебіг годин для будь-якого з безлічі задоволень, до яких все своє життя мріє пригорнутися кожна людина: і король, і пастух, і вільний воїн, і підневільний бранець...

Продолжение читайте в журнале «Реальность Фантастики №8(36) за август 2006».