ПРАВДИВЕ ФЕНТЕЗІ

Atanaiya

Анджей Сапковський. Вежа блазнів. Роман. Переклад з польської. — К.: Зелений пес, 2006. — Тверда палітурка, 736 с. Анджей Сапковський. Божі воїни. Роман. Переклад з польської. — К.: Зелений пес, 2006. — Тверда палітурка, 640 с.

Якось у 1425 р. лікар Рейнмар фон Беляу на прізвисько Рейневан звабив чужу дружину, а з цього почалося таке, що ні в казці сказати, ні пером описати. Принаймні Анджей Сапковський ще не закінчив третього тому опису побічних ефектів цього начебто тривіального адюльтеру. А кому пощастило подолати перші два томи, той уже із завмиранням серця чекає третього, наче власного вироку: через які ще випробування доведеться пройти пліч-о-пліч із Рейневаном енд компані, з яких лабетів вирватися, які істини усвідомити, наскільки вирости над собою?..

Але повернімося до конкретики.

Перша частина трилогії Сапковського в українському перекладі не вийшла раніше за російський аналог (як, на щастя, це сталося з другим томом — «Божі воїни»), через що частину потенційних читачів-покупців начебто втрачено. Але це її найбільший недолік. Зате вона має купу переваг та інших характерних особливостей.

«Вежа блазнів» не належить до творів, які можна попросити у сусіда прочитати до завтра. І не лише через 734-сторінковий (!) обсяг. У процесі читання доведеться продиратися крізь хащі іншомовних цитат, незрозумілих термінів та алюзій… І якби сюжет не був того вартий, то можна було б здатися ще до кінця другого розділу, де, власне, у блискучому історичному романі починається фентезі — причому не робить цього роману менш історичним (бо яке ж Середньовіччя без альпів, водяників та відьом?). Можливо, частина розгадки в тому, що всі прояви життя змальовані Сапковським без будь-якої внутрішньої цензури — це не живопис, а радше світлина, теж художня, але без ретуші: герої розмовляють, як живі люди, зазнають хто копняків, а хто катувань, відвідують відхожі місця — і все це дуже реалістично, проте без зайвого натуралізму. Ось воно, мистецтво!

(Слід окремо зазначити, що як еротичні, так і батальні сцени описані з однаковим знанням справи. Утім, як і всі інші.)

Вражає і психологічна достовірність кожного характеру — проте, відповідаючи усім можливим теоріям, герої не перетворюються на мертві ілюстрації до підручника психології, бо їм вдається зберегти людяність. Не менше вражає правдивість твору. (Для тих, хто за інерцією вважає фентезі, як і фантастику, апріорі літературою, далекою від правди: правдивість фантастичної літератури полягає у тому, що за описаних обставин зазначені персонажі саме так і поводились би.) Навіть усілякі чари, що мають місце у «Вежі блазнів», не псують майже документальної точності оповіді («майже» — бо іноді автор навмисне підкидає у горнило фабули кілька анахронізмів), а лише, наче лакмусовий папірець, проявляють найхарактерніші риси персонажів. Та й не заради дешевих спецефектів написано цю книгу. Під час читання не дуже відволікаєшся на роздуми про те, чи міг би птах-стінолаз перетворитися на людину — набагато більше хвилює зовсім інше: чи піде Рейнмар проти своєї совісті? що переможе у Шарлеєві — людська натура чи життєвий досвід? як Самсонові вдасться викрутитися з чергової халепи — адже вихід завжди повинен бути, треба лише вміти його знайти?..

Приємно здивував переклад обидвох частин — несподівано соковитий і майстерний. Він не зіпсував середньовічної атмосфери твору, але зробив її трохи більше «нашою». Окремий доземний уклін перекладачеві А. Поритко за відтворення їхніх діалектів нашими — просто скупа чоловіча сльоза котиться по щоці, коли читаєш: «утікли, стілько йно взявши, скілько у дві руці взяти потрафили». Вищий пілотаж за максимально стислі терміни! І майже без апісок і ачєпяток — щоправда, план з помилок виконано за рахунок «Божих воїнів». Текст явно не встигли «вилизати», і не лише професійні коректори завиють над половиною книги, але й нормальні читачі рано чи пізно пригадають правила, яким їх учили у школі.

Автор нарікав на жахливу кількість зносок, які подекуди займають дві третини сторінки, і в напівнецензурній формі висловлював своє переконання, що читач не дурний і, якщо йому цікаво, сам усе з’ясує. Проте пан Сапковський з висоти своїх хвалених «понад 200 IQ» забуває, що, по-перше, ми виросли не на ґрунті католицької Польщі з її латинськими хоралами, а по-друге, побут із часів Середньовіччя так змінився, що вже навіть нашу рідну казку про солом’яного бичка не можна читати без словника архаїзмів. Тому якщо потенційний читач зазначеної трилогії має за плечима лише шкільний підручник з історії середніх віків, то туго йому доведеться. Для таких читачів у кінці книжки треба вміщувати не лише авторські примітки, але й список рекомендованої літератури для розігріву. (Утім, до «Божих воїнів» читач уже потихеньку запам’ятовує деякі зубодробильні терміни на кшталт «хундсгугель» чи «дестр’є», тому кількість астерисків зменшується, а деякі слова та звороти залишаються неперекладеними — напевне, це домашнє завдання для читача.)

Стиль оповіді збережено теж цілком середньовічний — навіть стислий виклад розділу на початку. Утім, це зовсім не заважає, бо вже на перших абзацах сюжет настільки захоплює і несе, що з голови вилітають усі попередження. Просто провалюєшся у світ з іншою етикою — точніше, етиками: адже якби всі люди мали одну етику, між ними не точилися б війни. Зокрема гуситські…

…які для Рейнмара фон Беляу почнуться у другому томі. А разом із ним доведеться пройти через це криваве місиво історичних часів і читачеві. І до кінця читання «Божих воїнів» «Вежа блазнів» згадуватиметься як пікнік на природі. Ну, не дуже бідний панич закохався не в ту… ну, зазнав через це переслідувань з боку сильних світу цього… ну, випадково перейшов дорогу кільком впливовим таємним організаціям і не менш випадково здобув друзів… Але у першому томі боротьба Рейневана не піднімається вище особистісного рівня, а в другому вона стає ідейною, суспільною… хоча особисті мотиви не зникають, а просто набувають нового значення.

Утім, не можна сказати, що з погляду художньої вартості «Божі воїни» вищі за «Вежу блазнів». Обидва ці томи схожі між собою, як близькі родичі — хоча 638 сторінок другої частини зовсім не є висмоктаним із пальця клоном-сиквелом успішного твору. Просто головний герой виріс до нового рівня свідомості. Закоханий романтик стає борцем за ідею. Залишається лише намагатися уявити собі, ким він стане у третій частині…

Отже, сміливо можна констатувати: і естетична, й емоційна, й інтелектуальна компоненти вже двох частин цієї трилогії — на найвищому рівні, можна сказати, з найвищою пробою. Бо і «Вежа блазнів», і «Божі воїни» — той випадок, коли сміливо можна стверджувати: книга — це скарб. Але це навіть не просто скарб — себто нагромадження коштовностей у скрині, — а композиція з коштовностей: можна милуватися і кожною окремо, але загальна картина ще прекрасніша.

Кактусы и все о них